Тарасик прокинувся на дивній вулиці. Навколо стояли високі будинки до неба. Авто їздили без коней! "Де я?", - здивувався хлопчик. Поруч пробігла дівчинка з телефоном. "Привіт! Я Оля. Ти загубився?", - запитала вона. "Я Тарасик. Звідки ці дивні речі?", - показав він на машини. Оля засміялася. "Це Київ, сучасне місто! Ходімо, я все покажу тобі!" Тарасик взяв її за руку. Почалася незвичайна пригода.

Оля провела Тараска до великого торгового центру. "Тут купують їжу та іграшки", - пояснила вона. Тарасик дивився на ескалатор. "Сходи самі рухаються!", - вигукнув він. Діти піднялися нагору. У вітрині стояли комп'ютери. "Це машини для навчання та ігор", - розповіла Оля. Тарасик торкнувся екрану. Картинка змінилася! "Як цікаво!", - сказав хлопчик. "Я хочу написати вірш про це диво." Оля дала йому зошит і олівець.

Наступного дня друзі пішли до парку. Там грали яскраві фонтани з музикою. "Вода танцює!", - радів Тарасик. Діти їли морозиво та каталися на каруселях. "У моєму часі таких розваг не було", - сказав Тарасик. Він дістав зошит. "Напишу вірш про веселі фонтани та сміх дітей." Оля слухала його слова. "Ти справжній поет!", - похвалила вона. Тарасик усміхнувся. Йому сподобався новий світ.

Увечері Тарасик знайшов дивну браму світла. "Це шлях до мого часу", - зрозумів він. Оля засмутилася. "Ти поїдеш?", - запитала вона. "Так, але я запам'ятаю все", - відповів Тарасик. Він показав зошит з віршами. "Розкажу людям про майбутнє." Діти обнялися. "До побачення, друже!", - помахала Оля. Тарасик увійшов у браму. Він ніс у серці спогади про дивовижне місто. Його вірші розповідатимуть про сучасний світ.